«Ніхто не може по-справжньому поклонятися або наслідувати те, чого він не знає. Пам’ять про життя та науку святого є неодмінною умовою та невід’ємною частиною вшанування та передання його пам’яті в Церкві у формі живої традиції.» (диякон Іоан І. Іка молодший) [i]
Ігумени Василій і Паїсій – короткі біографічні дані
Народжений у Полтаві в 1692 році, преподобний Василій разом з іншими монахами знайшов притулок у румунських землях (Делгауці, Пояна Мерулуй) через гоніння, яким зазнавало монашество на території України. Тут він прожив до своєї смерті, у 1767 році, у віці 75 років. Встановити Полтаву як місце його народження не можна з упевненістю, хоча це найбільш вірогідний варіант. Теорії, згідно з якими Василій був двоюрідним братом Паїсія, або що він був румунського походження, не мають документальної основи. Перед приїздом на румунські землі він кілька років провів у скитах Мошенських гір, що в недалеко Києва.
На тій частині української території, що перебувала під польською окупацією, Православ’я зазнавало утисків з боку католицької влади, а на землях, окупованих росіянами, як і на всій території Російської Імперії, «Духовний регламент» 1721 р. Петра Великого, а потім «Проголошення чернецтва» з 1724 р. різко обмежив чернече життя, ліквідував скити і, таким чином, примушував до еміграції монахів, шукати притулку в інших країнах. У румунських принципатах вони знайшли сприятливий клімат.
У румунських принципатах він спочатку оселився в скиті Валя Шкіопулуй, потім прибув до Далгауці, де був рукоположений в сан священика в 1715 році, а згодом став старцем. Зростаючи кількість жителів, він призначає іншого настоятеля, посилає деяких монахів до сусідніх скитів і разом із 12-ми монахами закладає основи скиту Пояна Мерулуй. Розташований на кордоні між повітами Бузеу та Вранча, в радіусі міста Джітія (Життя?), скит Пояна Мерулуй має бурхливу історію, яка охоплює три століття. Незважаючи на пожежі, які знищили матеріальну базу цього скиту, з точки зору інтенсивного духовного життя, він буде відомий як «другий Афон». Вершина духовного життя збігається з періодом проживання тут преподобного старця Василія. Скит був ставропігійним, можливо тому, що настоятель був слов’янського походження, а скит не мав землі, ченці жили досить бідно. Ніколає Йорга навіть стверджує, що Василій був одним із учнів і послідовників святого митрополита Димитрія Ростовського, які наприкінці 17 ст. знайшли притулок у румунських принципатах.
Згодом під його духовним керуванням було 11 скитів, які він періодично відвідує, направляє або надсилає до них духовних писань, що є рідкістю в румунській ісихастській традиції. Це момент, коли він зустрічає в Трайстені молодого расофора Платона (майбутнього ігумена Паїсія).
У 1750 році він прибуває на Гору Афон, де постриже в чернецтво Платона / Паїсія. Причиною його переїзду на Афон стала документація для праці «Про стриманість від їжі», на яку він отримав благословення в 1749 році від патріарха Антіохійського Сільвестра в присутності Правителя Костянтина Маврокордата в Бухаресті.
У Пояна Мерулуй старець Василе створив невеликий скрипторій, де переписували тексти святих отців. З цієї причини жоден інший румунський скит не мав такого великого впливу в сфері духовної культури, як Пояна Мерулуй. Біограф Паїсія, Тахіаос називає його: «найглибшим знавцем візантійської аскетичної та містичної літератури, перекладеної на слов’янську мову до його часу»[ii].
У 1767 році він спочив у Господі, залишивши духовний заповіт, в якому він ділиться писаннями, що зберігаються в монастирі, монахам румунського та слов’янського походження, закликаючи їх, щоб після його смерті слов’яни переселилися до іншого скиту, а в Пояна Мерулуй повинні залишитися тільки румунські ченці.
Не можемо точно знати, наскільки багата була бібліотека скиту за життя ігумена Василія. У 1867[iii] році було ще 543 томи, враховуючи, що після його смерті, за його бажанням, бібліотека була розділена на дві частини, а потім дерев’яна церква, заснована ігуменом Василієм, за підтримки правителя Костянтина Маврокордата, 1730-1733 рр., спалена, разом з більшістю рукописів — під час російсько-турецької війни (1768—1774).
У «Житії» преподобного Паїсія, виданому в Оптині в 1847 році, редактори називають Василія «мандрівником, товаришем і другом» Паїсія. Це момент коли Вступи ігумена Василія друкуються вперше, і їх об’єднання в томі про життя ігумена Паїсія свідчить про спадкоємність його вчення. Ці Вступи ігумена Василія є справжнім ключем до Філокалії; їхнє читання рекомендовано для кращого розуміння Філокалії.
Св. Ігнатій Брянчанінов рекомендує Вступи ігумена Василія так: «Писання ігумена Василія можна і потрібно розглядати як першу книгу, до якої повинен звернутися кожен, хто бажає успішно практикувати Ісусову молитву в наш час. Старець називає свої писання вступи; це вид читання, який готує шлях для вивчення грецьких отців»[iv].
Св. Теофан Затворник, у свою чергу, рекомендує їх: «Ви читаєте Філокалію? Добре. Однак нехай вас не знеохочують твори Ігнатія та Калліста Ксантопола, Григорія Синайського чи Никифора. Подивіться, чи є у когось «Житіє ігумена Паїсія Величковського». Воно містить передмови, складені старцем Василієм Поянамерулський до деяких книг «Філокалій». Вони пояснюють місце механічних прийомів у проголошенні Ісусової молитви і допоможуть вам також вивчити її як слід»[v].
Своїми «Введеннями» преподобний Василій пробуджує інтерес до повторного відкриття та вивчення класичних ісихастських писань. Велику увагу приділяє писанням святих отців, вважаючи їх справжнім керівництвом. У вступі до Григорія Синайського, наприклад, він говорить, що Святе Письмо і Святі Отці можуть компенсувати відсутність духовного наставника: «Якщо не можливо нам знайти старця, вмілого в слові і ділі, згідно святих отців, то в самоті й тиші кожен мусить взяти духовну пораду з Вчення і повчань святих отців і питати їх про всяку річ і чесноту»[vi]. Ця ж рекомендація, безсумнівно взята від ігумена Василія, міститься і в «Автобіографії» ігумена Паїсія, де він говорить: «за відсутності духовного батька, нехай буде нам керівний Бог і вчення святих отців»[vii].
Паїсій Величковський народився в 1722 році в сім’ї благочинного Полтавського, а його доля здавалась що буде служити в тій самій церкві, де служили його дідусь, батько, а після його передчасної смерті старший брат Іоанн. Прагнучи до усамітненого чернечого життя, він у 17 років покинув Київську Духовну Академію. Мандрувавши в кількох монастирях Київщини, був пострижений розофор з іменем Платон (1741) у Медведівському монастирі, пізніше закритому польською владою за відмову прийняти унію. Він виїжджає разом зі своїм другом і колегом Олексієм до Молдови, де учень Василія, українець, отець Михайло, відправляє його до Делгауцького скиту. Між 1743-1746 роками він проводить час в скитах в околицях Бузеу, а в Трейстень він особисто зустрічає Василія, але відмовляється від його запрошення поїхати до Пояна Мерулуй, знаючи, що той хоче його висвятити, на що Платон / Паїсій відмовляється, не маючи канонічний вік. Його вразив Василій, якого він дає гарну характеристику в «Автобіографії»: «не має собі рівних у Святому Письмі, Отцях і канонах»[viii]. Через те, що він відмовився приєднатися до чернечої спільноти в Пояна Мерулуй, Паїсій вважається непрямим учеником ігумена Василія[ix]. Але його відсутність з скиту Пояна Мерулуй не завадила йому взяти на себе та збагатити спадщину Преподобного Василія.
У 1746 році він виїхав на Афон, де прожив 17 років. У 1750 році його відвідав ігумен Василій, який приїхав, щоб документувати заборону ченцям їсти м’ясо, і постриг його в чернецтво з ім’ям Паїсій. У 1758 р. висвячений на священика. Поступово до нього приєдналися румунські та слов’янські ученики, і через зростання кількості монахів поруч з ним, він повернувся на румунські землі, спочатку в Драгомирну. У 1765 році його відвідує його колишній шкільний товариш і друг Олексій, який одягає його у велику схиму, перш ніж оселитися в Пояна Мерулуй. У 1775 році громада учеників Паїсія переїхала до Секу, а в 1779 році до Нямця. До кінця життя ігумена Паїсія (1794) Нямц стає важливим центром духовної та богословської культури.
Дуже важливо згадати з життєпису преподобного Паїсія те, що він ніколи не соромився свого українського походження. У грамоті до «Уложення» Драгомирни (1763) до митрополита Гавриїла Калимахія, Паїсій називає Малу Росію (Україну) «моєю батьківщиною»[x]. І в «Автобіографії» він також описує свої перші роки життя в «прославленому малоруському (українському) місті Полтаві»[xi]. Саме тому він пише свою «Автобіографію», зосереджуючись на роках своєї юності, щоб довести, що він не має російського походження і не приїхав до Молдови як російський шпигун. Головним чином це пов’язано з тим, що Молдова була під окупацією Російської імперії (1789-1792), росіяни навіть привели як екзарха Молдо-Валахії Амврозія Серебреникова, архієпископа Полтавського. Він возведе святого Паїсія в сан архімандрита, але український ігумен зізнається, що був змушений прийняти цей сан. Можливо, російські окупаційні війська бачили в ньому можливого союзника. Але Паїсій, через мотивацію написання «Автобіографії» відкидає цей план. Можливо, таке ставлення визначає і архим. Ципріана Загарія стверджувати: «він малоросіян, тобто належить до тієї гілки слов’янського світу, яка за структурою душі найближча до душі румунів і історично найближча до румунського народу. Інакше не можна було б пояснити повну асиміляцію Петра Могили в київському середовищі та Паїсія і паїсіанства в молдавському середовищі»[xii]. На самому його надгробку написано: «Паїсій Малорусіанул (Малоросіян)».
Ісихазм і Філокалія
Ісихазмом, або способом чернечого життя, спрямованим на умиротворення, можна охарактеризувати всю православну чернечу традицію. Але цей термін вживається особливо у зв’язку з рухом духовного оновлення, розпочатим на Афоні в XIII-XIV століттях Григорієм Синайським і Григорієм Паламою через використання Ісусової молитви. Другий рух духовної віднови, також зосереджений на молитві серця, відбувається у XVIII-му столітті, через ігуменів Василія, Паїсія та Никодима Агіорита. Обидва моменти мали «як типове вираження валорізацію духовних елементів, пов’язаних із всесвітом Філокалій»[xiii].
Отець Іоанікій Белан[xiv] вважає, що територія Румунії завжди була сприятливою для ісихазму, доказом цього – існування дуже великої кількості «скитних вогнищ», центрів, які завжди підтримували вогонь ісихазму на цих землях, особливо ще з X-XI століть. Привабливість ісихастського життя для монахів у Румунії демонструє велика кількість скитів порівняно з кількістю монастирів. У зв’язку з тим, що багато монахів прагнули вийти з напруженого ритму фізичної роботи, який нав’язували землі, що належали великим монастирям, заспокоїтися, присвятити себе виключно молитві, вони періодично або постійно осідали навколо монастирів. Згодом тут з’являються келії та невелика церква, що породжує скити. У XVIII столітті, наприклад[xv], у Молдові було 83 скити і 4 монастирі, а в Валахії 93 скити і лише 14 монастирів.
Як для Василія з Пояна Мерулуй, так і для Паїсія з Нямца центральною точкою ісихастського життя є Ісусова молитва, яка є способом відкидання думок у духовній боротьбі. Ігумен Василій характеризується тим, що він не наголошує на психосоматичній техніці, нав’язаній у практиці молитви серця афонською традицією в XIII-XIV ст. Крім того, він радить, як новинку, щоб увага залишалася «над серцем». Поставлення Ісусової молитви в центр монашого життя спонукає ігумена Василія до перекладу та оприлюднення ісихастських писань. Переклади румунською та слов’янською мовами високої якості, як і рукописи. Завдяки цій перекладацькій діяльності, ігумена Василія можна вважати першим учителем молитви серця в Православному світі сучасної епохи, передуючи Паїсію та Никодиму Агіориту[xvi].
Своїми Вступами Василій пропонує поступове введення в практику Ісусової молитви, підтримуючи її універсальність не для досягнення якоїсь магічної мети, видінь, а як зброї розуму в боротьбі з гріхами та пристрастями. Таким чином він відкидає неправильну ментальність, прийняту в деяких православних колах, згідно з якою Ісусовою молитвою, як і Причастям, слід нехтувати через недостойність. Таким чином, він опосередковано відкидає суттєву умову в деяких чернечих середовищах, щоб цю молитву промовляли лише ті, хто покаявся і очистився від гріхів. Натомість ігумен Василій рекомендує покаяння і увагу розуму як необхідні для здійснення молитви серця.
У Вступі до книги святителя Григорія Синайського ігумен Василій говорить, що Ісусова молитва є для всіх, монахів і мирян, будучи засобом очищення нашого розуму[xvii]. На відміну від нього, преподобний Паїсій був упевнений, що твори Філокалії призначені лише для монахів, побоюючись, щоб недосвідчені миряни не насміхалися над ними. Читати їх необхідно зі смиренням і під керівництвом духовника, бо тільки так Ісусова молитва може принести користь[xviii].
Працю ігумена Василія удосконалив Паїсій з Нямц, надрукувавши «Слов’янську Філокалію». Грецька Філокалія з’явилася у Венеції в 1782 р., слов’янська – в Петербурзі в 1793 р. У 1791 р. петербурзький митрополит Гавриїл Петров, друг ігумена Паїсія, виступив з ініціативою видання слов’янської Філокалії «Добротолюбіє» і наполягав на Паїсієві рукописи. Сюди ж входили «Вступи» ігумена Василія (Вступи до св. Григорія Синайського, Ісихія Єрусалимського, Філотея Синайського, Слово і Додаток до книги преподобного Ніла Сорського), але вони не були включені в друкованому вигляді.
Друкування Філокалії грецькою, а через 11 років слов’янською мовами мало нерівний вплив у відповідних православних колах: «якщо через Макарія та Никодима греки мали книгу Філокалій, але не філокалійський рух, натомість румуни, через Паїсія та учнів його румуни створили школу та філокалійський рух, але без книги Філокалії, що унеможливлювало говорити про їхній реальний вплив на життя грецького та румунського народів протягом 19 століття.»[xix]
Зв’язок між ігуменами Василієм і Паїсієм щодо молитви серця полягає в тому, що Паїсій відтворює аргументи ігумена Василія щодо молитви серця і вводить їх у спільнотне життя великих молдавських монастирів. Але, на відміну від свого попередника, Паїсій рекомендує афонську психосоматичну техніку у промовленню Ісусової молитви. Пізніша ісихастська традиція, здається, перейняла поради старця Василія як у румунській духовності (продовжив, особливо старець Георгій Черніканський, учень Паїсія), так і в слов’янській духовності (особливо Ігнатій Брянчанінов і Теофан Затворник).
Паїсіанство зникає з румунських принципатах із припиненням діяльності скиту в Пояна Мерулуй і розпадом паїсіанської громади з Нямца та Секу після смерті Паїсія через непорозуміння між ченцями різних етнічних груп. Від Нямца, слов’янські ченці відійшли до монастиря Ноул Нямц, Продрому, Табора та Оптини.
Ігумени Василій і Паїсій – заперечувані
Виділяючись своєю духовною діяльністю, творами та перекладами, над якими вони постійно працювали, було неминуче, що колись ігумени Василій і Паїсій не будуть оскаржені.
Перше звинувачення, висунуте проти ігумена Василія, полягає в тому, що він запровадив нововведення в чернече життя через молитву серця. Але він пише[xx], що відсутність молитви серця в чернечому житті є не що інше, як аномалія.
У 1749 році він був допитаний у Бухаресті патріархами Антіохії, Олександрії та Єрусалиму щодо його вчення. Для цього він був запрошений до столиці Валахії правителем Костянтином Маврокордатом, що свідчить про те, що він мав багато противників. Але три патріархи засвідчили, після дискусій з українським настоятелем, про правильність його вчення.
Одного разу монах Теопемпт із Пояна Вороней заперечив Паїсія, який стверджував, що вчення Паїсія про Ісусову молитву є масонським винаходом, нововведенням, введеним у православне вчення. Паїсій пропонує звернутись до «Ліствиці», оскільки там згадуються імена святих отців, які писали про молитву серця, а «Ліствиця» — це писання, яке завжди друкується з благословення Церкви.
У наші часи значення ігумена Паїсія заперечує навіть видатний представник румунського богослов’я отець Думітру Стенілоае.
Під час режиму Гроза-Дежа паїсіанство використовувалося комуністичними пропагандистами як приклад російсько-румунської співпраці. Бажаючи відповісти на цю пропаганду, о. Стенілоае применшує роль Василя і Паїсія в історії румунського чернецтва. Також у цьому періоді, у російських богословських колах, поширювалися теорії, згідно з якими справжнє чернецтво з’явилося в Румунії лише з Паїсієм. Це були головні причини, чому отець Стенілоае виявив стриманість щодо ігумена Паїсія. Саме тому він вважає паїсіанство споглядальним, індивідуалістичним слов’янським рухом, якому протиставляє черніканство (в монастирі Черніка), основи якого заклав ігумен Георге, ученик Паїсія протягом 24 років. Він виправдовує це тим, що останній би покинув Нямц саме через це. Справжньою причиною його від’їзду є, насправді, бажання усамітнитися на Горі Афон, оскільки паїсіанська громада з Нямц була для нього занадто чисельною.
Потім отець Стенілоае вважає вказівки цих двох українських настоятелів щодо практики молитви серця надто дозволеними, заснованими на хибній інформації щодо нехтування спільною молитвою чернечих спільнот. Таким чином[xxi] він звинувачує ігумена Паїсія в тому, що він вважав промовлення молитви серця важливішим за молитви, які читаються або співаються в церкві всією громадою, таким чином нехтуючи дисципліною, яка повинна характеризувати чернечу спільноту. Проте отець Стенілоае ігнорує, свідомо чи ненавмисно, саме правила, складені старцем для громад Драгомирна (1763 р.) або Секу (1778 р.), так звані «Уклади». В «Укладі» з Драгомирни[xxii] ігумен Паїсій прямо зазначає про важливість здійснення Правила (щоденних богослужінь у церкві) з обов’язковою присутністю всієї громади на чолі з ігуменом. Уклад від самого початку наголошує на спільному житті та розподілі завдань і обов’язків у монастирі. Що стосується молитви серця, то її братія по келіях повинна «виконувати вміло і з розумом у серці».
Можливо, завдяки авторитету, яким користувався отець Стенілоае, його несхильність до вчень старців Василя з Пояна Мерулуй та Паїсія з Нямц перешкоджала справжньому сприйняттю важливості двох українських ігуменів для румунського богослов’я.
Беручи до уваги це небажання отця Станілоае, митрополит Антоніє Племедяла в «Учителі румунської думки і почуття» (1981) описує паїсіанство як нехарактерний і тимчасовий експеримент в історії румунського чернецтва, наголошуючи на індивідуалістичному спогляданні, а не на покорі, смиренні та служінні.[xxiii]
Але простий огляд Паїсієвих «Укладів» доводить протилежне, показуючи, що несхильність до Паїсія та паїсіанства не має під собою реальних підстав.
ВИСНОВКИ
«Введення» Василія користувалося величезною популярністю в румунських монастирях, доводячи, що румунська ісихастська традиція зберегла вчення Василія та Паїсія.
Зв’язок між українськими ігуменами Василіем і Паїсієм такий тісний тому, що, по суті, їхні зусилля йшли в одному напрямі, з дуже невеликими відмінностями: «Паїсій із Драгомірни та Нямця намагався узагальнити й перенести в життя великих монастирів те, що Василій рекомендував і досяг у маленьких скитах на межі Карпат»[xxiv].
Раз на кілька століть у православному світі з’являється богослов, який, користуючись усіма сприятливими обставинами, зумів досягти справжнього богословського синтезу, який дає справжній поштовх і духовному життю. Тому отець архим. Кіпріан Загарія вважав, що «Паїсій був провиденціальною людиною, яка створила синтез усіх елементів, що витають у повітрі, і всіх можливостей, які могла використовувати людина з даром як божественних речей, так і практичних, безпосередніх, земних речей. Те, чого досяг Паїсій, — це синтез могилянської традиції його рідної України, російської традиції від Ніла Сорського до Василія Поянамерулського, румунської традиції та великої афонської традиції. Усе це на гранітному фундаменті Святого і великого Православного Передання, що міститься в скарбниці патріотичної думки та великих візантійських письменників після патристичної епохи»[xxv].
Вплив ігумена Паїсія був таким великим і широким, що Ничифор Крайник писав, що XVIII століття є «золотим віком румунського Православ’я»[xxvi], і його слава вийшла за межі чернечих і богословських кіл. У своєму романі «Брати Карамазови» Достоєвський пише: «Здається, старчество відродилося в кінці минулого століття завдяки знаменитому пустельнику Паїсію Величиковському та його учням»[xxvii].
от. Маріус М. Лаурук
Бібліографія
„La dottrina spirituale dello Starets Paisij. Eadiografia di una comunita”, în N. Kauchtschischwili, A.-A.I.N. Tachiaos e AA.VV., „Paisij, lo starec”, Comunita di Bose 1997, ed. Qiqajon
„Paisie de la Neamț. Autobiografia și viețile unui stareț, urmate de așezăminte și alte texte”, Editura Deisis, Sibiu, 2015
„Sfinții stareți Gheorghe și Calinic de la Cernica. Viețile, povățuirile, testamentele”, Editura Deisis, Sibiu, 2018
„Vasile de la Poiana Mărului. Introduceri în rugăciunea lui Iisus și isihasm”, Editura Deisis, Sibiu, 2009
Шумило, Сергій Вікторович – «Розвиток українсько-афонських духовно-культурних зв’яхків у XVII – першій третині XIX ст.», Київ, 2021
[i]„Vasile de la Poiana Mărului. Introduceri în rugăciunea lui Iisus și isihasm”, Editura Deisis, Sibiu, 2009, стор. 50
[ii] Ibidem стор. 246
[iii] Ibidem стор. 278
[iv] Ibidem стор. 21
[v] Ibidem
[vi] Ibidem стор. 100
[vii] „Paisie de la Neamț. Autobiografia și viețile unui stareț, urmate de așezăminte și alte texte”, Editura Deisis, Sibiu, 2015, стор. 24
[viii] „Vasile de la Poiana Mărului…”, стор. 18
[ix] Ibidem стор. 19
[x] „Sfinții stareți Gheorghe și Calinic de la Cernica. Viețile, povățuirile, testamentele”, Editura Deisis, Sibiu, 2018, стор. 41
[xi] „Autobiografia…” стор. 107
[xii] „Sfinții Stareți Gheorghe și Calinic…” стор. 319
[xiii] „Vasile de la Poiana Mărului…” стор. 301
[xiv] Ibidem стор. 302
[xv] Ibidem стор. 313
[xvi] Ibidem стор. 281
[xvii] Ibidem стор. 97
[xviii] Ibidem стор. 14
[xix] Ibidem
[xx] Ibidem p. 113
[xxi] „Sfinții Stareți Gheorghe și Calinic…” p. 284
[xxii] Ibidem p. 48
[xxiii] „Vasile de la Poiana Mărului…” p. 26
[xxiv] Ibidem p. 47
[xxv] „Sfinții Stareți Gheorghe și Calinic…” p. 310
[xxvi] Ibidem p. 18
[xxvii] Ibidem p. 31
BISERICA ORTODOXĂ UCRAINEANĂ SIGHET - УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА СІГЕТ 
Leave a Reply